четвер, 22 жовтня 2015 р.

МУЗИЧНЕ МИСТЕЦТВО ЯК ЗАСІБ ЕСТЕТИЧНОГО ВИХОВАННЯ


МУЗИЧНЕ МИСТЕЦТВО ЯК ЗАСІБ ЕСТЕТИЧНОГО ВИХОВАННЯ

Постановка проблеми. Розвиток національної системи освіти в Україні як необхідний елемент розбудови самостійної держави вимагає вдосконалення існуючих форм і методів виховного впливу на особистість дитини дошкільного віку. Як визначено в Законі України «Про дошкільну освіту», виховні та навчальні заклади повинні забезпечити саме з цього віку пріоритетний розвиток високої моральності художньо-естетичних цінностей та смаків.
Аналіз останніх досліджень і публікацій. Психолого-педагогічна наука має певний доробок у розв'язанні цієї проблеми. Так, загальнотеоретичні проблеми культурного розвитку людини та його естетичної складової висвітлюються в працях Б. Ананьєва, Л. Виготського, О. Бондаренко, І. Зязюна, О. Леонтьєва, В. Сластьоніна, М. Кагана, А. Канарського, Л. Левчук, В. Донія, Л. Сохань.
Проблемам виховної функції музики присвячені роботи класиків музичної педагогіки – О. Апраксіної, Б. Асаф'єва, Н. Ветлугіної, Д. Кабалевського, К. Стеценка, Б. Яворського, О. Рудницької, В. Шульгіної, В. Шпак, Я. Грабовського, Л. Коваль, І. Фічори та ін.
У педагогічній теорії і практиці музика завжди визнавалась одним з найсильніших засобів впливу на духовний світ людини і тому широко використовується як інструмент виховання особистості. Мета написання статті полягає у розкритті особливостей естетичного виховання підростаючого покоління засобами музичного мистецтва.
Виклад основного матеріалу. У загальному процесі естетичного виховання підростаючого покоління провідну роль вiдiграє мистецтво, зокрема музичне – завдяки своїй емоційній насиченості і різноманітності, безпосереднього звертання до внутрішнього світу людини, її найінтимніших сподівань, очікувань, багатства своїх проявів у житті тощо. Звичайно, музику не можна вважати єдиним засобом залучення особистості до надбань духовної культури.
Ситуацію спілкування з художніми цінностями створюють i інші види мистецтва. Проте саме музика завдяки процесуально-звуковій природі, здатності моделювати емоції і як найактивніше безпосередньо впливати на емоційну сферу людини, її інтелектуальні сторони, розвиток творчих здібностей, орієнтує ціннісні ідеали, поведінку людини, отже виховує її.
У науково-педагогічній літературі існує ряд визначень естетичного виховання, кожне з яких акцентує певні аспекти даного явища, але при цьому не суперечить іншим. Традиційно естетичне виховання розглядається як система комплексного впливу на людину з боку соціальних інститутів та установ на основі єдиних науково-педагогічних принципів, методів та засад, внаслідок яких у неї виникає світоглядна установка на безпосередню творчу оцінку дійсності і власного життя в суспільстві як проявів прекрасного і потворного, піднесеного і низького, трагічного й комічного та інших естетичних категорій [1].
З даного визначення випливає формулювання мети естетичного виховання, яка полягає у формуванні культури людських почуттів, що реалізуються у творчому ставленні індивіда до власної життєдіяльності у світі олюдненої природи (культури), у формуванні уміння бачити, відчувати, розуміти, творити красу [2].
Естетичне виховання вважається дослідниками одним з найважливіших напрямів виховної діяльності, “суб’єктом і активними діючими факторами якого виявляються сама людина, суспільство, спеціально існуючі для цього соціальні інститути, професіонали, досягнення духовної і матеріальної культури взагалі та всі види мистецтва зокрема, природа; об’єктом – всі діти”. Естетичне виховання покликано “забезпечити різнобічне формування цілісної особистості дитини” – за умови його комплексності, в єдності усіх напрямів та форм [3].
Доктор філософських наук О.Оніщенко підкреслює, що методологічну основу сучасної моделі естетичного виховання має становити симбіоз трьох наук – естетики, педагогіки та етики [6].
Ряд дослідників формулюють мету естетичного виховання як “цілеспрямоване формування естетичної свідомості (О. Бодіна, А. Комарова). Така спрямованість естетичного виховання аналізується авторами досліджень з різних позицій: естетичного сприймання, потреб, інтересів, поглядів, смаку, ідеалів, ціннісних орієнтацій, діяльності, що виступають складовими естетичної свідомості і водночас – формами прояву естетичного ставлення до мистецтва та дійсності. І. Джидар’ян, Т. Домбровська, Л. Левчук, В. Лисенкова, Д. Кучерюк, В. Панченко у своїх філософських працях розглядають естетичну свідомість як складову естетосфери особистості. Структуру естетичної свідомості науково обґрунтували у своїх дослідженнях О. Колесникова, В. Лозовий, Н. Чібісова, О. Шила, які вказують на існування суспільної та індивідуальної свідомості.
До структури естетичної свідомості Д. Кучерюк, Л. Левчук, О. Оніщенко, В. Панченко відносять: почуття, смак, ідеал. Причому головними вони вважають естетичні почуття, що характеризують рівень соціалізації особистості, її потреби, ціннісні орієнтації. Естетичне виховання - це виховання установок особистості, її ціннісних орієнтирів в естетичній сфері, критеріїв оцінки та принципів ставлення до цінностей.
На думку Д. Джоли та А. Щербо, естетичне виховання передбачає наявність сформованих знань, розвинених естетичних почуттів, естетичного сприймання та переживання, оцінних здібностей та художньо-творчої діяльності в аспекті естетичного, яка є підсумковим, інтерактивним виявом особистісного естетичного ставлення [9].
Таким чином, автори досліджень виокремлюють різні аспекти єдиного поняття. Причому в кожному з досліджень продемонстровано, яким чином зміни в конкретному виокремленому структурному компоненті діалектичної єдності естетичної свідомості спричиняють зміни в якості естетичного виховання.
Важливо підкреслити, що на сучасному етапі становлення суспільства актуалізується діяльнісний, соціокультурний та комунікативний аспекти естетичного виховання. Мета естетичного виховання виходить за межі формування здатності “сприймати і розуміти прекрасне” у сфері креативної життєдіяльності.
Виходячи з ідей філософії та естетики про діяльність людини як активний прояв її суб’єктності, спрямований на світ об’єктів та інших суб’єктів [9], А. Веремьєв вказує, зокрема, що метою естетичної, як і будь-якої діяльності, є розвиток не тільки потреб у репродуктивній діяльності (сприймати, аналізувати, емоційно-естетично переживати вже створені цінності) й потреб в діяльності продуктивній, що і має стати основоположним принципом усіх форм навчання й виховання.
Отже, метою і завданням естетичного виховання виступає не тільки розвиток всіх “традиційних” форм естетичної свідомості, й передусім формування у кожного індивідуума здібності до естетичного сприйняття оточуючого світу, себе самого і творів мистецтва, до включення категорій естетичного рівня в алгоритм власної діяльності. Засобами естетичного виховання є спеціальні соціокультурні форми естетичної комунікації” [4].
Особливу роль в естетичному вихованні відіграє мистецтво у розмаїтті видів і жанрів. У науково-педагогічній та філософсько-естетичній літературі уточнюється питання про діалектику естетичного та художнього (тобто мистецького) виховання. Художнє виховання є не просто результатом використання в процесі естетичного виховання засобами мистецтва.
На думку А. Веремьєва, якщо виховання художнє передусім спрямовується на пізнання та осмислення мистецтва, що пов’язано з освоєнням смислових одиниць його мови, то результатом виховання естетичного має стати особливе духовно-практичне ставлення індивіда до дійсності. Проте саме естетичне начало необхідне в спілкуванні з мистецтвом, оскільки художня інформація має не тільки бути осмисленою раціонально, але й пережитою емоційно [9]. Водночас, Н. Миропольська, узагальнюючи велику кількість філософсько-естетичних досліджень, доходить висновку, що завдяки гуманістичній природі, мистецтво “збагачує естетичні почуття індивіда, його духовний світ, збільшує коло інтересів, розширює вузькі рамки утилітарного ставлення до дійсності”.
Паралельно з цим ставленням до життя, що є спільним для естетичного й художнього, виступає “рушійною силою мистецтва, тому що ставить перед ним нові проблеми, які мають вирішуватись художніми засобами” [9]. Таке розуміння діалектики естетичного і художнього виховання підтверджує актуальність зростання пріоритету вже згаданих соціокультурних аспектів виховання.
П. Якобсон, підкреслював, що вплив мистецтва (у тому разі, коли воно спричиняло глибоке художнє враження) значно пожвавлює психічні процеси особистості, пов’язані з естетичними переживаннями, що сприяє перетворенню рис особистості героя на переконання і властивості слухача – глядача – читача. У такий спосіб під впливом творів мистецтва змінюються смаки й симпатії, естетичні й моральні оцінки, погляди, ставлення до явищ культурного і соціального життя. Чим глибше створений мистецтвом ефект власних пошуків людини, набутий внаслiдок переживання й осмислення художнього твору досвід, тим сильніше його вплив на неї. Сила виховного впливу мистецтва на дітей визначається передусім його естетичним характером.
На думку С. Раппопорта, вплив мистецтва на людину здійснюється на трьох взаємозалежних рівнях. Перший рівень пов’язаний з авторськими уявленнями про дійсність. Осягаючи їх, ми виступаємо спостерігачами й співтворцями авторського ставлення до відображених у творі життєвих подій. На другому рівні митець “заражає” реципієнта своїм ставленням до цих подій, і вони ніби “присвоюються” особистістю. Третій рівень характеризується переживаннями й роздумами над почутим, прочитаним, побаченим. Результат художнього впливу конкретизується, набуває особливих індивідуальних рис, що відповідають своєрідності особистості кожного. Особлива ефективність впливу виявляється в тому, що у різних слухачів актуалізуються неоднакові суттєві для кожного з них переживання.
Отже, безпосередня реалізація виховного потенціалу мистецтва власне і пов’язана з його сприйманням, точніше – залежить від сформованості художньо-естетичного сприймання, оскільки саме сприймання виступає “умовою спілкування людини з мистецтвом і тому – умовою здійснення мистецького впливу на особистість, воно є результатом кожного контакту людини з мистецтвом, і нарешті, художнє сприйняття як результат сприймання є невід’ємною часткою кожної з форм художньо-естетичної свідомості – від відчуттів до ідеалу” [5].
Для повноцінного сприймання твору мистецтва недостатньо лише самого факту сприймання. Так, В. Максимов, В. Медушевський, О. Рудницька, інші мистецтвознавці та педагоги постійно вказують на активність сприймання мистецтва, його спрямованість на художнє пізнання твору. Йдеться про творчий компонент художньо-пізнавальної діяльності, характеристикою якого виступає здатність реципієнта “увійти” до системи художнього мислення автора (адекватність сприйняття) і виробити своє ставлення до мистецького явища (вияв власної індивідуальності), що створює необхідні умови для розуміння мистецтва [7].
Сформованість художньо-естетичного сприймання як творчого і цілісного передбачає органічну єдність емоційної реакції з аналітико-синтетичною діяльністю свідомості. Тому переживання художньої образності як єдино можлива форма спілкування з мистецтвом пронизує всі компоненти сприйняття, віддзеркалюючи різноманітну динаміку емоційних реакцій: від безпосередньо чуттєвих проявів до вищого рівня естетичної насолоди, що є результатом осмислення первинних емоційних реакцій [3]. І, зрештою, вплив мистецтва на особистість передбачає і накопичення численних художніх вражень, які накладаються одне на одне, поступово збагачуючись і поглиблюючись, викликаючи інтерес і потребу в нових враженнях та їх осмисленні.
На сьогодні відбуваються динамічні процеси в розвитку естетичної теорії, її самовизначення як науки: розширення й переосмислення змісту багатьох традиційних категорій і, перш за все, категорії “естетичне”; пошук цілісних підходів до всебічного осмислення ролі естетичного в ціннісній організації людського досвіду, до аналізу сучасного художнього світосприйняття; вироблення методологічних засад дослідження естетично-художніх процесів.
На конкретизацію мети естетичного виховання, означення нагальних проблем і завдань безумовно впливають і сучасні соціокультурні процеси. Так, у наш час посилюється вплив так званої антихудожньої інформації (феномен сучасної “масової культури”). Отже, актуалізується проблема здатності підростаючого покоління орієнтуватися у сфері естетичних цінностей життя і культури, вміння робити правильний та обґрунтований вибір.
Така ситуація потребує посиленої уваги до формування в особистості ціннісних, активно-творчих позицій щодо мистецтва та дійсності. Це відобразилося у “Концепції художньо-естетичного виховання дітей у загальноосвітніх навчальних закладах”, де зазначається, що “мета художньо-естетичного виховання полягає в тому, щоб у процесі сприймання, інтерпретації творів мистецтва і практичної художньо-творчої діяльності формувати в учнів особистісно-ціннісне ставлення до дійсності та мистецтва, розвивати естетичну свідомість, загальнокультурну і художню компетентність, здатність до самореалізації, потребу в духовному самовдосконаленні” [6].
Узагальнюючи позиції дослідників, які, по суті, не суперечать одна одній, естетичне виховання будемо розуміти як процес взаємодії цілеспрямованого мистецько-педагогічного впливу на особистість, її самовиховання і дії художньо-естетичного оточення, внаслідок якого в особистості розкривається здатність сприймання, активізується ціннісна позиція щодо мистецтва і дійсності, що виявляється у здатності інтерпретувати мистецькі та реально життєві явища художніми засобами, а також у життєтворчості особистості.
Усі означені позиції проектуються і на музичне виховання як одну із складових художньо-естетичного виховання, якій завжди належало одне з провідних місць. У цьому процесі невипадково музика як засіб виховання з давніх часів (конфуціанство, античність, середньовіччя, Ренесанс, Просвітництво та ін.) перебувала в центрі уваги філософів, педагогів, психологів.
Така увага до музичної складової естетичного виховання  зумовлюється кількома причинами, а передусім – природою музики, особливостями її впливу на духовний світ особистості.
У науково-педагогічній літературі зустрічаємо визначення музичного виховання як складного діалектичного процесу розвитку художньо-творчих здібностей особистості, здатності до естетичного сприймання і переживання музики. Активність музики, її спроможність формувати, розкривати в людині здатність сприймання й переживання пов’язана зі здатністю самої музики як мистецтва абстрактного і процесуального безпосередньо втілювати й моделювати емоції, їх перебіг і у такий спосіб захоплювати емоційну сферу [4].
М.Каган на основі аналізу закономірностей цілісного розвитку художньої культури обґрунтовано стверджує, що саме “музика буде відігравати все більшу роль як у художній культурі, так і за її межами, оскільки подальше зростання ролі науки в житті людини, абстрактного мислення, пізнання законів буття породжуватиме дедалі гострішу потребу в збалансованості цього напряму людського розвитку активізацією його емоційної сфери, його духовних почуттів, його здатності не лише мислити, а й переживати” [9].
Як писала О. Рудницька, “... саме музика, яку вирізняє процесуальність, відсутність будь-якої наочної конкретності, предметного зображення, хронології подій, якнайбільше вимагає від сприймаючого емоційної чутливості, фантазії, творчої ініціативи, асоціативного мислення, спостережливості, тобто тих якостей, що іноді бувають кориснішими для людини, ніж отримана нею сума знань” [7].
Виховання музикою має найточніше, найдоцільніше спрямування на розвиток духовного світу кожної особистості. Сила і спрямування впливу музики зумовлюються загальною культурою слухача, його музичним досвідом, уміннями і навичками музичної діяльності, без яких неможливе повноцінне естетичне осягнення твору. Уміння і навички не можна набути без частого спілкування з музикою, тобто поза музичним спілкуванням [7].
У педагогічній теорії та практиці музика завжди визнавалась одним з найсильніших засобів впливу на духовний світ людини і тому використовувалась як інструмент його формування. Афористичного значення набув вислів В. Сухомлинського про роль музичного виховання, яке відомий педагог вважав не стільки вихованням музиканта, скільки вихованням людини. Саме тому В. Сухомлинський, підтримуючи прогресивні ідеї музичної педагогіки, підкреслював унікальну роль музичного виховання, що естетично забарвлює все духовне життя особистості. Пізнання світу почуттів неможливе без переживання музики: “без музики важко переконати людину, яка вступає в світ, у тому, що людина прекрасна, а це переконання, по суті, є основою емоційної, естетичної, моральної культури” [8].
Висновки. Музичне виховання – одна із складових естетичного виховання, що відіграє особливу роль у всебічному розвитку особистості, унікальний засіб формування єдності емоційної й інтелектуальної сфер психіки особистості, і на цій основі – світоглядних уявлень і ціннісних орієнтацій. Завдяки специфічній інтонаційно-процесуальній природі музики як засобу естетичного впливу, музичне виховання позначається не тільки на художній сфері, а й на загальному духовному розвитку особистості, розкриваючи в процесі активних занять музикою такі здібності, як образна уява, пам’ять, творче мислення, фантазія тощо.
Ефективний шлях реалізації виховного потенціалу музичного мистецтва полягає у використанні його інтонаційних особливостей як форми суспільної свідомості, характерних для музики механізмів впливу на особистість; визнанні пріоритетності сприймання як основи творчого процесу у пізнанні й інтерпретації мистецтва, форми прояву активного ставлення до мистецтва і дійсності.

Немає коментарів:

Дописати коментар